Набір в хор

Навчання у хорі проходить на безкоштовній основі!

Навчання у хорі Для конкурсного прослуховування запрошуються хлопчики віком від 6 до 10 років.

В учбовому плані 7 годин хорового співу на тиждень (3 репетиції на тиждень).

Окрім групових репетицій співаки хору отримують можливість вивчати сольфеджіо та теорію музики, залучаються до індивідуальних занять по вокалу та фортепіано.

Прослуховування відбудеться 9-го вересня за адресою: Палац Дітей та Юнацтва, вул. Мазепи 13, 211 клас
тел: 097-4000-415

Хорова музика належить до найбільш демократичних видів мистецтва. Велика сила впливу на широке коло слухачів визначає її значну роль у житті суспільства.

Виховні та організаційні можливості хорової музики величезні. Робота у хорі виховує такі безцінні для людини якості, як постійність і сумління в роботі, повага до педагогів, захоплення музикою та мистецтвом взагалі, цементує фундамент майбутньої особистості, формує манеру соціальної поведінки, відповідальне ставлення до своєї ролі в хорі, родині, державі, суспільстві тощо.

Комплексна освітня система хорової капели хлопчиків та юнаків «Дзвіночок» покликана виховати вільного, творчого та відповідального чоловіка, що усвідомлює – великий хор складається з маленьких голосів, і без його власного голосу (єдиного, але надважливого!) весь концерт унеможливлюється! І водночас, без усієї капели його одинокий спів просто не буде чутний! На наш погляд, така життєва позиція достойна бути екстрапольованою на все наше суспільство.

У методиці роботи з дитячим хором завжди існували й існують різні аспекти. Залучення дітей до музики починається через спів, тому що він є найбільш доступним видом музичного мистецтва. І вдосконалення в цій сфері завжди актуальні. В процесі навчання співу дитина розвивається естетично, формується як особистість і, звичайно, удосконалює свої музичні вміння.

У наш час вокальне виховання дітей здійснюється в дитячих музичних школах, в хорових студіях, у загальноосвітніх школах (на уроках музики), в центрах позашкільної освіти. Дуже цікаво те, що дитячий спів досліджується в медицині, психології, акустиці, педагогіці і т.д. Так виникає теорія і система музичного виховання дітей.

Проблема естетичного виховання дітей засобами мистецтва вимагає поглибленого вивчення питань, пов’язаних з музичним вихованням і художнім розвитком учнів.

Незважаючи на всі складнощі й перипетії в Україні нинішнього часу, хорове мистецтво залишається життєздатним. Воно витримало суперництво із засобами масової інформації, де в теперішній час зароджуються нові види творчості, які не завжди несуть високу естетику та відповідають нормам моралі. Сьогодні в державі виховні заклади естетичного впливу на людину, тим більше на юну, все ще не підтримуються повною мірою. І хоча ніхто не заперечує значення виховної ролі мистецтва, але ніхто і не відстежує негативного впливу масової поп-культури, не ставить бар’єра проти низькосортної художньої продукції в галузі культури та естетичної освіти.

Наразі поняття художнього (позитивного) та антихудожнього (негативного) не мають чітко визначеного трактування і не входять в сучасні нормативи художньо-естетичного виховання.

Якщо раніше ця проблема вирішувалася авторитарним шляхом, переважно засобами цензури, а також політичними і громадськими організаціями, при цьому не завжди справедливо, то сьогодні вважається, що кожна освічена людина зможе сама визначати ступінь позитивного або допустимий рівень негативного у всіх сферах життя, в тому числі й у мистецтві.

Насамперед керівник хору та його педагоги повинні твердо усвідомити свою мету й завдання створення дитячого хору та згідно з ними будувати роботу колективу.


Особливості роботи з дитячим хором

1. Вікові характеристики дитячого голосу

Голоси хлопчиків відповідають приблизно голосам жіночого хору. Відмінність полягає в широті діапазону (він дещо менший) та в характері звучання. Дитячі голоси більш «світлі», «сріблясті», ніж жіночі.

Діапазон дискантів дитячого хору: від до I – до соль II октави.

Діапазон альтів дитячого хору: від ля малої – до ре II октави.

У хлопчиків специфічний голосовий апарат (короткі й тонкі голосові зв’язки, малої місткості легені). Властиве високе головне звучання, характерна легкість, «сріблястість», але немає тембральної насиченості.

Умовно дитячі голоси в хорі можна розділити на 3 групи:

1) Дитяча: від самого молодшого віку до 9 років. Фальцетне звукоутворення. Досить невеликий діапазон, по максимуму: до I октави – до II октави, або ре I – ре II октави. Невелика сила звуку.

На цьому початковому етапі хорового виховання закладаються професійні навички співу: інтонування, вокальна техніка, ансамблеві навички.

Рекомендований репертуар: одноголосна «дитяча» музика І. Кириліної, Б. Фільц, М. Дунаєвького, О. Пахмутової тощо; адаптована до цього віку класика: твори В. Моцарта, К. Глюка, М. Лисенка, К. Стеценка; українські пісні обрядового циклу в обробці.

2) Молодшого шкільного віку: від 9 до 11 років. Фальцетне, з елементами мікстового, звукоутворення, трохи ширший діапазон та динамічна варіативність.

Репертуар, окрім вже вказаного: пісні з мюзиклів, мультфільмів та кінофільмів, Г. Гладкова, О. Рибнікова, Д. Тухманова, Вл. Толмачова, В. Гогенко, О. Жилинського, А. Шмигуль та інші. Доступне 2-х і навіть 3-х-голосне викладення. На цьому етапі діти готуються до переходу в концертний склад капели, тому частково вивчають твори з дорослого концертного репертуару.

3) Середнього шкільного віку: від 11 до 14 років. «Золотий» вік хлопчика-співака. Вже є схильність до грудного звучання та поєднання регістрів відповідно. Розширюється діапазон (до I октави – соль, ля II октави для дискантів; ля малої – ре другої октави для альтів). Спостерігається більша насиченість звучання.

До концертного складу капели входять також наступні групи:

4) Юнаки 14-16 років. У цих голосах змішуються елементи дитячого звучання з елементами дорослого. Виявляється індивідуальний тембр. Розширюється діапазон до 1,5 – 2 октав. Юнаки цього віку схильні до мутації голосу. Їх присутність у партії збільшує динамічні можливості хору, але водночас обмежує керованість ним . Тим не менш, рекомендовано співати до останньої можливості перед мутацією, «передаючи досвід» наступному поколінню та зумовлюючи цим легкий перехід до чоловічої групи хору.
У репертуарі концертного складу капели твори різних стилів та епох.

5) Уже багато років невід’ємною частиною капели «Дзвіночок» є чоловіча група, що складається з юнаків, у яких закінчилася мутація голосу, та чоловіків – випускників капели, які мають бажання продовжувати співати в колективі. Їх діапазон можна порівняти до тенорів та басів звичайного змішаного хору, але треба зважати на вікові особливості юнацького голосу, що ще несформований. У перший період після мутації найчастіше неможливо точно визначити тип голосу, тому юнаки 15-17 років, за рідким виключенням, розпочинають співати партії баритонів (до великої – до 1 октави) і вже пізніше, зважаючи на тембр та зміни у діапазоні, точно класифікуються на тенорів та басів.

Особливості роботи з дитячим хоромПрисутність у хорі хлопчиків чоловічих голосів значно розширює репертуарні можливості колективу, практично не обмежуючи ні стильові, ні жанрові характеристики програми. Більше того, існують певні пласти, в яких звучання хлопчиків є більш органічним та історично виправданим (духовні концерти вітчизняних композиторів, кантати, мотети І. С. Баха, хорові твори англіканської традиції Дж. Раттера, А. Вебера та багато іншого).

Хормейстер повинен чітко володіти знаннями про специфіку дитячого голосу, вікові особливості хлопчиків та юнаків, зони найбільш комфортного звучання голосу.

Наразі правильне уявлення про зону примарного звучання, перехідні звуки в діапазоні дитячого голосу дозволить хормейстеру визначити зручну ділянку звукової шкали для співу, а також підібрати відповідний репертуар, що сприяє найкращим чином розвитку дитячого голосу.

Примарні – це співочі звуки, що звучать найбільш природно в порівнянні з іншими тонами голосу. Отже, підчас співу в примарній зоні всі ланки голосового апарату працюють з природною координацією. У більшості дітей періоду до мутації зона примарного звучання – фа1 – ля1 октави. Слід починати розспівування саме з цих тонів.

Перехідні звуки. За природою голосу дітям, як і ненавченим дорослим співакам, властиво використовувати натуральні регістри з переходом грудного звучання на фальцетний.

Якщо дитина буде співати на звук «а» висхідну гаму, налаштувавши свій голос на грудне звучання, то межа грудного регістра, де голос ніби гойдається, розташована в діапазоні ре – ре-дієз 2 октави для альтів і фа – фа-дієз 2 октави для дискантів. Якщо дитина на голосний звук «а» співатиме у віці 4-5 років, то цей перелом – на звуках ля1, сі1 – до 2 октави, після чого голос переходить на фальцетне звукоутворення.


Вокальні вправи в дитячому хорі

Вокальні вправи в дитячому хоріОдним з головних завдань хормейстера у процесі роботи з хором є формування у дітей та юнаків навиків правильного співочого дихання.

На думку багатьох хорових діячів, діти повинні користуватися грудочеревним диханням (формування як у дорослих).

Неодмінно треба контролювати й перевіряти кожного учня, наскільки він розуміє, як правильно брати дихання, обов’язково показувати на собі. Маленькі співаки повинні брати повітря носом, не піднімаючи плечей, і ротом, при абсолютно опущених і вільних руках.

У процесі щоденних тренувань організм дитини пристосовується до правильного дихання. Закріпити ці навички можна на вправі «дихання без звуку»:

  • Маленький вдих - довільний видих.
  • Маленький вдих - повільний видих на приголосних «ф» або «в» на ?? рахунок до шести, до дванадцяти.
  • Вдих з рахунком на розспів у повільному темпі.
  • Короткий вдих носом і видих через рот на рахунок вісім.
  • Дуже ефективними є вправи, що рекомендовані дихальною гімнастикою О. Стрельникової.
  • Подібні вправи можна повторити, піднімаючи і нахиляючи голову без зупинок, а також повертаючи голову направо й наліво.

Слід зауважити, що ці вправи дуже корисні як для формування навички вокального дихання, так і для розігрівання голосового апарату.

Дуже багато педагогів-вокалістів у своїй практиці приділяють увагу вправам на дихання без звуку. Під час виконання цих вправ йде перемикання учня на м’язове почуття, що відволікає його на час від співочого формування звучання. Адже помірний вдих і повільний видих створюють правильну установку м’язів і виробляють фізичну пружність і витривалість.

Отже, коли буде розучуватися твір, м’язи будуть приймати правильне положення під час вдиху. І чим серйозніше будуть виконуватися вправи на дихання, тим якісніше знайдеться цьому застосування на практиці, вже в хорових творах.

Початковим етапом співу є розспівування. Його слід починати з найбільш яскравих, тобто примарних, тонів. У альтів це мі-бемоль - фа1 октави, у дискантів – соль – ля 1 октави. Але оскільки у всіх дітей різна природа голосу, то бувають відхилення від норми, і це можна розглядати як виняток.


Принципи підбору вокальних вправ

Заняття як правило починають з розспівування, яке має на меті дві основні функції:

  1. розігрівання та налаштування голосового апарату співаків до роботи;
  2. розвиток вокально-хорових навичок, за для досягнення якісного й красивого звучання в творах.

Особливо важливим у підготовці до вокально-хорової роботи є створення емоційного настрою і введення голосового апарату в роботу з поступовим навантаженням (звуковий динамічний діапазон, тембр і фонації на одному звуці).

Які ж найбільш поширені недоліки у співі дітей?

Це невміння формувати звук, затиснута нижня щелепа (гугнявий звук, плоскі голосні), погана дикція, коротке і гучне дихання.
Розспівування організовує та дисциплінує дітей і сприяє утворенню співочих навичок (дихання, звукоутворення, звуковедення, правильна вимова голосних).

На розспівування відводиться на початку заняття чи репетиції 10-15 хвилин, причому краще співати стоячи.

Вправи для розспівування повинні бути добре продумані, і даватися систематично. При розспівуванні (хай і короткочасному) керівник хору повинен давати різні вправи на звуковедення, дикцію, дихання. Але вони не повинні змінюватися на кожному уроці, діти мають знати, на вироблення якого навику дано ту чи іншу вправу, і з кожним заняттям якість виконання буде поліпшуватися. Розспівування повинно бути тісно пов’язане з вивченням нотної грамоти і з пісенним матеріалом, який вивчається в даний час у хорі.

Важливий момент! Ці вправи різного виду не повинні бути самоціллю в хоровій роботі – це лише засіб оволодіння вокально-хоровими навиками.

Під час розспівування не слід доходити до екстремально високих звуків діапазону, залишивши теситурні складнощі на середину репетиції.
Щоб налаштувати і зосередити дітей, привести їх у робочий стан, добре почати розспівування як би з «настройки»: співати в унісон закритим ротом. Відомий український хормейстер Павло Муравський працював a cappella без підтримки рояля і починав спів закритим ротом, поступово розширюючи діапазон розспівки від прими до квінти ).

Ця вправа співається рівно без поштовхів, на рівномірному ланцюговому диханні: м’які губи не зовсім щільно зімкнуті. Початок звуку і його закінчення повинні бути визначеними. У подальшому цю вправу можна співати з ослабленням і посиленням звучності.

Якщо при черговому перенесенні звуку на сексту з’являється велика напруга, це свідчить про порушення координації в роботі голосового апарату. В цьому випадку слід повернутися в примарну зону, звідки було розпочато вправу, зняти форсування й звернути увагу на співочу установку. Орієнтовна зона – тон вільної мови.

З’єднання з сонорними приголосними на одному звуці. У міру того як просуваються успіхи співу на одній ноті з ансамблем унісону, можливо додавати терцію, квінту, до повного 4-голосного акорду (4а, 4б, 4в).

Наступна вправа може бути корисною для розвитку динамічного діапазону, починати слід з середньої звучності. Висока нота виконується на піано-крещендо, і далі – низхідний рух. Цей принцип треба залишати на всіх висотних положеннях звуків. Під час співу згори вниз педагог повинен стежити за формуванням верхнього звуку, і при переході на півтони співати їх «вузько», інакше інші звуки втратять високу співочу позицію та інтонацію. Слід зауважити, що низхідний рух більш природній, ніж висхідний ).

Наступна вправа – це спів фрази з повторюваним складом при переході на наступний звук. Навчання співу на легато – це найскладніше. Кантилена – основа співу. Одна з основних задач хормейстера – навчити хор співати legato. За штрихом legato йде вивчення й інших штрихів: non legato, marcato. Причому навчання співу на legato сприяє закріпленню навиків дихання, розвитку широкого й ланцюгового дихання. Плавність у співі та необхідність стежити за швидкістю й одномоментністю переходів – необхідна умова для дотримання кантилени під час співу. Ця вправа ще служить для відпрацювання чистоти інтонування інтервалів: від секунди до октави.

Наступні вправи – на staccato, коли досить міцно засвоєні штрихи legato, non legato, marcato.

Staccato вимагає більш глибокого володіння м’язами, при опертому на дихання звуці. Чітка фіксація на високому положенні звуку й чисте інтонування на високій вокальній позиції.

Корисно комбінувати штрихи: зі staccato переходити на legato. При співі на staccato необхідно стежити, щоб під час співу голосних при атаці не допускався призвук приголосного «х», а при legato слідкувати, щоб не було поштовхів при переході на сусідні звуки (Див. Додатки: вправа7)! Паралельно йде робота над вирівнюванням голосних.

Усі вказані вправи виконуються як висхідна секвенція по півтонам. Базовий склад – «льо», як найбільш зручний для «округлої» манери співу.

Існують вправи і для розвитку динамічного діапазону. Так звані нюанси (крещендо, димінуендо) вводяться поступово. Тут увага має бути зосереджена на тому, щоб тонус м’язів голосового апарату залишався таким же активним на піано, як і на форте.

У роботі над рухливими нюансами слід уникати різкого переходу до піано, або форте, має бути поступова зміна звучності й це вважається дуже складним у виконавській практиці. Спочатку відпрацьовують нюанси на одному звуці. Пізніше – в поступовому русі вгору та вниз. Передумовою успіху є опора на дихання.

Вправами розвивають також і рухливість голосу. Починають з помірних темпів та поступово переходять до більш швидких. У швидких пасажах (ювіляціях) корисно повторювати основну голосну літеру на кожну восьму чи шістнадцяту ноту, запобігаючи додавати «г» чи «х». З подібного роду вправ робимо висновок, що діти повинні пам’ятати: чим швидший темп, тим голос повинен бути більш легкого реєстрового звучання. Менше «роботи» зв’язками. Не «вантажити» кожну ноту, а доторкатися. Рухливість голосу – це і є менша робота зв’язок, використання звучання ближче до фальцетного.

Вихованець московського хорового училища В. Кірюшкін згадував: «Олександр Васильович Свєшніков робив те, що ніхто тепер не робить, – змушував нас співати чистими квінтами. А що таке чисті квінти? Це перші обертони, це підстроювання не під темперований, а під чистий лад. Коли діти набули опору співочого дихання, корисно дати вправи на склади «хі-ха» по ступеням у діапазоні квінти, вниз і вгору по напівтонам. Придихальна атака з «х» знімає м’язове перенапруження з гортані та при правильному використанні пом’якшує атаку звуку. Надає рівність співу, а також сприяє кращому інтонуванню й вокалізації тієї букви, з якою поєднується.
Проте, при неправильній дихальній опорі звук може опуститись на гортань і перенапружити її.

Приблизно через 1,5-2 місяці після початку занять можна застосовувати вправи на філірування звуку. Це дозволяє дітям тренувати на диханні опору звуку, співати по руці диригента і тренувати навички динамічної гнучкості.

Існує й робота над тембром, і головна мета цієї роботи – згладжування реєстрових переходів, тобто однакове вирівняне звучання голосу в усьому діапазоні. Для подібного роду вправ спочатку використовують висхідний і низхідний рухи. Послідовний спів звуків, потім використання стрибків із заповненням. Розширення стрибків відбувається поступово, в залежності від того, наскільки успішно проходить робота і як швидко діти оволодівають елементарними принципами цієї вправи.

Дуже важливою є постійна й наполеглива робота над виробленням єдиної вокальної манери всіх співаків хору. Високе (купольне) верхнє піднебіння, опущена гортань, вільний ненапружений язик, округле формування голосних та стан м’язів «на вдиханні». Ось засади, на яких хормейстер має об’єднувати та виховувати молодих співаків. На закінчення слід сказати, що навички, які формуються під час виконання вправ, мають стати рефлекторними. І, по суті, в одній вправі можна виявити цілий комплекс для вироблення вокально-хорових навичок. Важлива певна послідовність, яка б давала корисні навички, але не перевантажувала дітей. Ще один аспект: у роботі над вправами слід йти маленькими кроками, тобто не намагатися добитися всього й одразу на одному занятті. Подібне дійство приречене на провал, оскільки перед співаками буде поставлене непосильне завдання.


Робота над вокально-хоровими навичками

1) Робота над дикцією: голосними й приголосними

Принципи підбору вокальних вправДикція (грец.) – вимова. «Критерій досягнення гарної дикції в хорі – це повноцінне засвоєння змісту виконуваного твору аудиторією» (О. Свєшніков).

Формування гарної дикції ґрунтується на правильно організованій роботі над вимовою голосних і приголосних. Працюючи над дикцією з хоровим колективом, хормейстери зазвичай намагаються навчити співаків якомога чіткіше та ясніше вимовляти приголосні. Це зовсім непогано, бо саме ясність приголосних допомагає зрозуміти текст твору. Необхідно навчити хор і прийому редукції та тривалості витримування звуку на голосних, нейтралізації голосних, проголошення їх у різних регістрах з меншим ступенем редукції, ніж у мовленні. Швидкій вимові приголосних з віднесенням їх до подальшого голосного. Гарна співоча вимова відрізняється особливим режимом дихання.

Основний момент у роботі над голосними – відтворення їх у чистому вигляді, тобто без спотворень. У мові смислову роль виконують приголосні, тому не зовсім точна вимова голосних мало впливає на розуміння слів. У співі тривалість голосних зростає в кілька разів, і найменша неточність стає помітна і негативно впливає на чіткість дикції.

Специфіка вимови голосних у співі полягає в їх єдиній округлій манері формування. Це необхідно для забезпечення тембральної рівності звучання хору й досягнення унісону в хорових партіях. Вирівнювання голосних досягається шляхом перенесення вокальної правильної позиції з одної голосної на іншу за умови плавності перебудови артикуляційних укладів голосних.

Округлення голосних здійснюється за рахунок прикриття звуку, не слід плутати це поняття з сонбируванням, тобто затемненням.

З точки зору роботи артикуляційного апарату, забарвлення голосного звуку пов’язане з формою та обсягом ротової порожнини.

Формування голосних у високій співочій позиції в хорі представляє певні труднощі.

Звуки «у, и» формуються та звучать більш глибоко й далеко. Але фонеми мають стійку вимову, вони не спотворюються й у різних людей вони звучать приблизно однаково. Звідси й випливає специфічне хорове застосування цих звуків при виправленні «строкатості» звучання хору. І унісон досягається легше саме на цих голосних, а також тембрально добре вирівнюється звук. При роботі з творами, після співу мелодії на склади «лю», «ду», виконання зі словами набуває рівність звучання, але знову ж за умови, якщо співаки хору уважно стежитимуть за збереженням однакової установки артикуляційних органів, як при співі голосних «у» та «и».

Голосна «у» вимагає високого підзв’язкового тиску – це природна співоча установка гортані. Використання голосної «у», особливо на початковому етапі роботи над співочою навичкою в хорі, важливо для вироблення співочого дихання, ліквідації горлового співу, форсованого звучання, що виникає у співаків від неправильного положення гортані. Із застосуванням м’якої атаки ця голосна допомагає згладжувати регістри на перехідних звуках і округляти їх. Можна вважати голосну «у» найкориснішою, спів якої виробляє високу вокальну позицію.

Найбільшу строкатість у спів надає голосний звук «а», оскільки різними людьми вимовляється по-різному, в тому числі у різних мовних груп. Це слід враховувати, виконуючи твір іноземними мовами. Наприклад, в італійців – «а» з глибини глотки, в англійців – глибоко, а у слов’янських народів – голосна «а» має плоске грудне звучання. Використовувати цю фонему в заняттях з учнями-початківцями потрібно дуже обережно. О. Свєшніков починав навчання з голосної «а», солідарний з педагогом-вокалістом І. П. Пряниковим: «У більшості співаків хороший звук найлегше утворюється на «а», тому що при ньому частини рота та язика знаходяться в натуральному стані». Так само О. Свєшніков вважав цю букву однією з найскладніших, що тяжіє до «світлої» та вимагає округлення (ближче до «о»): «Голосна «а» є основою співу ... і головний підводний камінь ... ґрунтовне вивчення її має особливий вплив на всі інші голосні.

Голосні «і, е» стимулюють роботу гортані, викликають більш щільне і глибоке змикання голосових зв’язок. Їх формування пов’язане з високим типом дихання і положенням гортані, вони освітлюють звуки та наближають вокальну позицію. Але ці звуки вимагають особливої ??уваги та їх округлення.

Голосна «і» повинна наближено звучати до «ю», інакше набуває неприємного, пронизливого характеру. Щоб звучання не було «вузьким», вважається за необхідне поєднувати її з голосною «а» («і-а»).

Таким чином, робота в хорі над голосними – це робота над якістю звучання, і полягає в досягненні чистої вимови в поєднанні з повноцінним співочим звучанням.

Формування приголосних, на відміну від голосних, пов’язано з виникненням перешкоди на шляху струму повітря в мовному такті. Приголосні поділяються на дзвінкі, сонорні й глухі, в залежності від ступеня участі голосу в їх утворенні.

Виходячи з функції голосового апарату, на 2-е місце після голосних слід поставити сонорні звуки «м, л, н, р». Вони отримали таку назву, тому що можуть мати протяжність, нерідко стоять нарівні з голосними. Цими звуками домагаються високої співочої позиції та різноманітності тембрової окраски.

Далі дзвінкі приголосні – «б, г, в, ж, з, д». Вони утворюються за участю голосових складок і ротових шумів. Дзвінкими приголосними, як і сонорними, домагаються високої співочої позиції та різноманітності тембрової окраски. На склади «зі» досягають близькості, легкості, прозорості звучання.

Глухі «п, к, ф, с, т» утворюються без участі голосу й складаються з самих шумів. Їм властивий вибуховий характер, але на глухих приголосних гортань не функціонує, легко уникнути форсованого звучання при вокалізації голосних з попередніми глухими приголосними. На початковому етапі це служить виробленню чіткості ритмічного малюнка й створює умови, коли голосні набувають більш об’ємного звучання («ку»). Вважається, що «п» добре округлює голосну «а».

Шиплячі «х, ц, ч, ш, щ» складаються з самих шумів. Про глухий «х» у поєднанні з голосною зазначено в розділі «Вокальні вправи».

Глуху «ф» добре використовувати у вправах на дихання без звуку.

Основне правило дикції в співі – швидке і чітке формування приголосних і максимальна протяжність голосних через активну роботу мускулатури артикуляційного апарату, щічних і губних м’язів, кінчика язика. Необхідно працювати над еластичністю й рухливістю нижньої щелепи, а з нею – і під’язикової кістки гортані.

Для тренування губ і кінчика язика можна використовувати різні скоромовки. Наприклад: «Рила свиня тупорила, всю грядку рилом перерила, вирила, підрила» і т. п. Їх слід вимовляти твердими губами, при активній роботі язика. Просувати дітей з поступовим ускладненням завдань. Спершу вимовляти скоромовки повільно та чітко, потім додавати темп, нюанси і т. д.

Часто виникають проблеми з вимовою глухих приголосних на кінці слів, що вимагає уваги і диригента, і хору.

  • Голосні в поєднанні з сонорними звуками легше округлюються, пом’якшують роботу гортані, позиційно наближують звук. На глухих приголосних функція гортані вимкнена. При скутості м’язів гортані слід використовувати поєднання складів «по», «ку», «та» і т. п.
  • При гугнявості застосовувати голосні «а, е» в поєднанні з губними приголосними.
  • При глибокому звучанні голосу використовують «і, е», наближують вокальну позицію в поєднанні з переднє язичними або зубними приголосними.
  • Відкритий «білий звук» усувається при співі голосних «у, о» в поєднанні з сонорними «м, л».
  • Горловий призвук – за допомогою голосних «о, у» в поєднанні з глухими приголосними.
  • Приголосні закінчення приєднуються при співі до подальшого складу – це буде як виспівування голосних. Якщо дві голосні стоять поруч, у співі їх не можна зливати: другу голосну заспівати на новій атаці.

Приголосні у співі (за рідким виключенням) вимовляються коротко, в порівнянні з голосними. Особливо шиплячі і свистячі «с, ш», які добре вловлюються вухом, тому їх треба скорочувати, інакше під час співу буде створюватись враження шуму, свисту.

Для з’єднання і роз’єднання приголосних існує правило: якщо одне слово закінчується, а інше починається однаковими, або приблизно однаковими приголосними звуками (д-т; б-п; в-ф), то в повільному темпі їх потрібно підкреслено розділяти, а в швидкому темпі, коли такі звуки припадають на дрібні тривалості, їх потрібно підкреслено з’єднувати.

Виспівування з голосною «і» – корисні. Сама голосна дуже світла, допомагає уникнути глухого звучання, усуває носовий призвук, за умови правильного формування. Розвиває енергетику. Корисна для застосування у вправах на розспівування.

Особливості вимови приголосних.

  • Шиплячі приголосні «ж, ч, щ» в українському мовленні не пом’якшуються: Щедрий дощик площу полоще.
  • Трошки пом’якшуються шиплячі приголосні перед «і» та при подвоєнні: жінка, щітка, клоччя, ніччю.
  • Дзвінкі приголосні в кінці слова і кінці складу перед глухими приголосними не наголошуються: біб, дід, зуб, мороз, сніг.
  • Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: боро(д)ьба, во(г)зал.
  • Приголосні «д, т, з, с, н, л, ц, зд» перед м’якими приголосними пом’якшуються: пі(сь)ня, сього(дь)ні.
  • Префікс «з» як і прийменник «з» перед глухими приголосними переходить в «с»: (с)цідити, вийшла (с) хати.
  • Звук «в» в кінці слова наближається до «у»: Київ, Львів, сказав, прийшов. На початку слова перед приголосним звуком наближається до «у»: вранці, вчора, взимку, втома, втекти, второпати.
  • Закінчення дієслова на «шся» вимовляється «сьсья»: дивишся – диви(сьсь)я, лаєшся – лає(сьсь)я. Закінчення дієслова на «ться» вимовляється «тьцья»: робиться – роби(тьць)я, вариться – вари(тьць)я.
  • Сполучення двох приголосних «зж» вимовляється як подвійна «жж»: безжалісний – бе(ж)жалісний, безжурний – бе(ж)журний.
  • Сполучення «зч» вимовляється як «жч»: безчестя – бе(ж)честя.
  • Сполучення «сш» вимовляється як подвійна «шш»: принісши – прині(ш)ши.
  • Сполучення «шц» вимовляється «шсьц»: в пляшці – в пляш(сь)ці

Умовою чіткої дикції в хорі є бездоганний ритмічний ансамбль. Вимова приголосних вимагає підвищеної активності мовного апарату.

Робота над ритмічною чіткістю.

Відомий хормейстер В. Краснощоков писав: «Уміння співати разом, ритмічно, чітко та одночасно вимовляти слова, гнучко змінювати темп, разом брати дихання, починати і припиняти співати, чітко виявляти метричну структуру твору – є найважливішою якістю хорових співаків, бо в ритмічності виконання полягає той порядок, без якого не може бути вирішена жодна творча задача».

Розвиток ритмічного чуття починається з першого ж моменту роботи хору. Під час співу хористи мають ставитися до ритму цілком свідомо. Тривалості повинні активно відраховуватися.

Способи рахунку:

  • уголос хором проговорити ритмічний малюнок;
  • простукати (або проплескати) ритм і разом з тим читати ритм хорового твору.

Після цього налаштування сольфеджувати, а вже потім співати зі словами.

Ритмічні особливості ансамблю викликані також загальними вимогами до взяття дихання, обов’язково в потрібному темпі. При зміні темпів, або під час пауз, не допускати подовження чи скорочення тривалості. Надзвичайну роль відіграє одночасний вступ співаючих, взяття дихання, атаки і зняття звуку. Шляхи відпрацювання ритмічності та боротьби з недоліками – чітка реакція на зміну темпу по руці диригента.

Г. Г. Верьовка писав: «Злагодженість хору пізнається по вступу після паузи. Кожен, хто розуміє, по вступу партії визначає: доучений хор чи ні».

У професійно навчених дитячих хорових колективах, щоб домогтися виразності й точності ритму, застосовують вправи на ритмічне дроблення, що згодом переходить у внутрішню пульсацію, і надає тембрової насиченості. Метод дроблення є одним з найбільш ефективних і відомий з давніх років.

Прийоми розвитку слуху й голосу дітей.

При відборі найбільш ефективних прийомів вокальної роботи з дітьми слід спиратися на досвід прогресивних хорових методистів минулого і теперішнього часу.

Серед відомих методичних прийомів, які застосовують для розвитку слуху й голосу, можна виділити наступні.

Прийоми розвитку слуху, спрямовані на формування слухового сприйняття й вокально-слухових уявлень:

  • слухове зосередження та вслухання в показ хормейстера з метою подальшого аналізу почутого;
  • порівняння різних варіантів виконання з метою вибору кращого;
  • введення теоретичних понять про якість співочого звуку та елементи музичної виразності лише на основі особистого досвіду учнів;
  • використання дитячих музичних інструментів для активізації слухової уваги та розвитку почуття ритму;
  • повторення окремих звуків за інструментом з метою навчитися виділяти висоту тону з тембру не тільки голосу, але й музичного інструменту;
  • підстроювання висоти свого голосу до звуку камертона, рояля, голосу хормейстера або групи дітей з більш розвиненим слухом;
  • спів «по ланцюжку»;
  • моделювання висоти звуку рухами руки;
  • відображення напрямку руху мелодії за допомогою малюнка, схеми, графіка, ручних знаків, нотного запису;
  • настроювання на тональність перед початком співу;
  • усні диктанти;
  • затримка звучання хору на окремих звуках по руці диригента з метою вибудовування унісону, що змушує учнів зосереджувати слухову увагу;
  • виділення особливо важких інтонаційних зворотів у спеціальні вправи, які виконуються в різних тональностях зі словами, або вокалізацією;
  • у процесі розучування твору – зміна тональності з метою пошуку найбільш зручної для дітей, де їхні голоси звучать найкращим чином;
  • письмові та усні завдання на аналіз вокального виконання;
  • виділення звуків з гармонійних інтервалів та акордів і відтворення їх хором в мелодійному та гармонійному варіантах і т. п.

Основні прийоми розвитку голосу, які відносяться до звукоутворення, артикуляції, дихання, виразності виконання:

  • представлення «подумки» першого звуку до того, як він буде відтворений уголос;
  • вокалізація співочого матеріалу легким звуком на staccato на голосний «у» з метою уточнення інтонації під час атаки звуку й при переході зі звуку на звук, а також для зняття форсування;
  • вокалізація пісень на склад «лю» з метою вирівнювання тембрового звучання, досягнення кантилени, відточення фразування тощо;
  • вироблення активного piano як основи виховання дитячого голосу;
  • при співі висхідних інтервалів верхній звук виконується в позиції нижнього, а при співі низхідних – навпаки: нижній звук слід намагатися виконувати в позиції верхнього;
  • розширення ніздрів під час вдиху (а краще – до вдиху) та збереження їх в такому положенні при співі, що забезпечує повноцінне включення верхніх резонаторів; при цьому русі активізується м’яке піднебіння, а еластичні тканини вистилаються пружними й більш твердими, що сприяє відображенню звукової хвилі при співі і, отже, резонуванню звука;
  • цілеспрямоване управління дихальними рухами;
  • вимова тексту пошепки, що активізує дихальну мускулатуру і викликає почуття опори звуку на дихання;
  • беззвучна, але активна артикуляція при уявному співі з опорою на зовнішнє звучання, що активізує артикуляційний апарат і допомагає сприйняттю звукового еталону;
  • промовляння слів пісень співуче на одній висоті злегка піднесеним голосом по відношенню до діапазону мовного голосу; увага хористів при цьому має бути спрямована на стабілізацію положення гортані з метою постановки мовного голосу;
  • мовна декламація, що допускає модуляції голосу по висоті, однак за умови стабільного положення гортані; ця декламація розглядається як перехідний щабель між артикуляційними напруженнями в мові й специфічно вокальними; виразне читання тексту є одним із способів створення в уяві дітей яскравих і живих образів, що випливають зі змісту твору, тобто прийомом розвитку образного мислення, яке лежить в основі виразності виконання;
  • знаходження головного за змістом слова у фразі; придумування назви до кожного нового куплету пісні, що відображає основний зміст твору;
  • варіативність завдань при повторенні вправ і заучуванні пісенного матеріалу за рахунок способу звуковедення, вокалізованого складу, динаміки, тембру, тональності, емоційної виразності і т. п.;
  • зіставлення пісень, різних за характером, що визначає їх послідовність як на одному уроці, так і при формуванні концертних програм.

Основні прийоми психолого-педагогічного впливу на учнів:

  • творчі завдання і питання, що стимулюють розумову діяльність учнів і створюють для них пошукові ситуації;
  • запис основних правил співу на плакатах;
  • постійне спонукання дітей до самоконтролю і самооцінки в процесі співу;
  • організація змагань на уроці між окремими дітьми, групами або хоровими партіями як ігровий момент, що підвищує інтерес до занять;
  • гумор як спосіб викликати позитивні емоції, що підвищує працездатність учнів на заняттях;
  • різні індивідуальні завдання й малюнки на тему виконуваних пісень для посилення емоційної чуйності дітей на музику;
  • схвалення, заохочення хормейстером успіхів учнів з метою стимуляції їх інтересу до занять;
  • використання дихальної гімнастики та легких фізичних вправ у процесі репетиції, що знімає статичні м’язові напруження, покращує кровообіг, відновлює працездатність;
  • формування особистісного та соціального сенсу співочої діяльності.

Використання комплексу даних методів і прийомів має бути орієнтоване на розвиток основних якостей співочого голосу дітей шляхом стимулювання, перш за все, слухової уваги й активності, свідомості та самостійності.

Диференціація якостей звучання голосу та елементів музичної виразності, а також власне вокальне виконання, ґрунтується на використанні всіх видів розумової діяльності учнів. Навіть уявлення «подумки» звуку до того, як він буде відтворений голосом, – складний психічний процес, що вимагає аналізу та узагальнення, уваги, м’язової пам’яті і т. п.

Реалізація такого підходу до розвитку дитячого голосу забезпечується знанням педагогом голосових можливостей дітей від народження й до настання мутаційного віку та розумінням завдань вокальної роботи на кожному етапі навчання.

У співочій практиці вживається термін «вокальний слух», і це поняття більш широке, ніж музичний слух. Вокальний слух сприяє розрізненню в голосах різних відтінків, нюансів, фарб і можливості визначати, яким рухом м’язових груп викликається та чи інша зміна в звуковому забарвленні.

В. П. Морозов писав: «Вокальний слух – це перш за все не тільки слух, а складне музично-вокальне почуття, засноване на взаємодії слухових, м’язових, зорових, тактильних та деяких інших видах чутливості. Сутність вокального слуху в умінні усвідомити принцип звуковидобування …»

Вокальний слух має пряме відношення до сприйняття співочого голосу та до відтворення.


Організація дитячого хору

А) Принципи відбору

Оцінюючи сучасний досвід організації хорів хлопчиків у нашій державі, можна виділити два напрямки. Перший – система спеціальних музичних шкіл (КССМШ ім. М. Лисенка, Одеська школа ім. Столярського, до певної міри – хорова школа хлопчиків м. Мукачева, хор музичної школи № 5 м. Києва та ін.). Характерні риси цих закладів: з одного боку – професійна орієнтація з наймолодшого шкільного віку, повний комплекс музичних дисциплін; з іншого боку – обмеженість у виборі дітей, адже співаками хору можуть бути лише учні даного закладу. Другий – система позашкільної освіти (серед найбільш помітних – хор «Дударик» м. Львова, хор хлопчиків капели Л. Ревуцького, хорова капела «Дзвіночок» м. Києва, деякі інші). Навчання в колективах у позашкільних навчальних закладах не завжди має на меті професійну підготовку, але, як показує практика, це не позначається негативно на виконавському та художньому рівні хорів. Одним з важливих чинників є можливість заохочувати до участі в хорі хлопчиків звідусіль, зважаючи лише на їх здібності та бажання. Окрема тема (вивчення якої не є метою цього дослідження) – яким чином привабити дітей, їх батьків до участі в хорі?

Зосередимось на іншому: як зробити відбір? Тестування голосів здійснюється на індивідуальному прослуховуванні – спів нескладної поспівки або гами, пісні. Оцінюються слухові, вокальні та інтелектуальні здібності дитини. Не слід робити швидких висновків за результатами першого прослуховування. В однієї дитини є здатність швидко запам’ятовувати заспівані або зіграні фрази, інший чуйно сприймає й емоційно відтворює музичні враження у розмові. Дитина з абсолютним слухом може виявитися нездатною до сприйняття деяких музичних складових, або бути позбавленою задатків гарного смаку. Зате учень з неблискучим слухом з часом може виявити глибокий, великий і серйозний інтерес до музики, усвідомлено прагнути до вищого, тоді як більш обдарований буде виконувати по слуху і не піде далі, зупинившись на примітивному. Тому до підбору дітей в хор слід ставитися з обережністю, виявляти музикальність, з’ясовувати рівень інтересу до музики, застосовувати максимум способів та прийомів для тестування дитини. Обережність, такт і досвід особливо необхідні педагогу, який займається відбором. У процесі подальшої роботи, коли ясніше проявляється діапазон та тембр, класифікують голоси на дисканти й альти.

1 етап. Керівник багато повинен грати, розмовляти, а також знаходити для дитини найбільш природні й наближені шляхи до музики, в усіх ракурсах. Чуйність і педагогічний талант – єдиний шлях не вбити в дитині цікавість до занять. Треба зважати, що сучасна міська дитина, в основному, не має природного тяжіння до мислення гармонійного, так само у ряду поколінь немає пам’яті на темперований стрій, слух повинен поступово пристосовуватися до нього! Тому перший період занять може стати надважким для педагога , якщо він нечуйний, не ерудований і не різнобічний музикант.

2 етап. Поступове впровадження у свідомість слухачів-учнів елементів, які звучать та організовують рух. Але це повинно відбуватися природним чином, а ніяк не насильно. Показувати музичні твори, проводити музичні бесіди і непомітно для слухачів вводити їх в середовище музичних факторів, успіхи фіксувати узагальненням. Важливо опрацювати співвідношення усіх складових: ритмічних, ладових, тональних, динамічних, тембрових, темпових і т. д. Спершу направити це на сприйняття, потім перевірити, як засвоєно цю властивість слухом.

Тут виникає дві небезпеки:

  1. Музичний пуризм.
  2. Звичка підтасовувати під музику літературні, живописні та інші аналогії.

Пуризм заважає помітити глибокий музичний інстинкт, ми це називаємо «поганим смаком». Спроба нав’язати учням серйозну, але незрозумілу їм музику, веде до нерозуміння й відчуження. Крім усього іншого, слід зважати на те, з якого середовища прийшов кожен з учнів.

Це, звичайно, не означає, що потрібно вибирати для програми «бірюльки» та сентиментальні доступні п’єси. Адже нерідко буває, що складне психологічно сприймається легше, але буває і навпаки.

Б) Організація репетиційного процесу

Організація репетиційного процесуВибравши хоровий твір, хормейстер, перш за все, повинен уважно вивчити його сам. Для цього треба намітити загальний план виконання, проаналізувати важкі місця.

Перш ніж приступити до розучування твору, керівник проводить бесіду про його зміст і характер, повідомляє короткі відомості про композитора й автора літературного тексту.

Форми ознайомлення різні. Краще його організувати прослуховуванням (аудіо-запис і т. п.) у виконанні високопрофесійного хорового колективу. Якщо немає можливості прослухати запис, то хормейстер сам повинен відтворити цей твір: зіграти або наспівати основні мелодії під акомпанемент. Це допоможе хористам у засвоєнні музичної фактури і надасть можливість вслухатися в гармонійне оточення мелодії, сприятиме музичному розвитку дітей і привнесе в процес вивчення активність та свідомість.

Взагалі корисно розучувати твір без допоміжної гри на інструменті, бо це стримує розвиток самостійності. Слід зазначити, що багато відомих хорових диригентів чудово грали на роялі, а значить, знайомили співаків з новим твором, граючи партитуру так, як би вона звучала в хорі (М. Лисенко, Л. Венедиктов, М.Бєрденніков та ін.), і тим самим орієнтували співаків щодо змісту, стилю, музичної форми.

Початкова робота – сольфеджування хорового твору. У період становлення юного колективу навчити хор умінню сольфеджувати дуже важливо. Зустрічаються такі хори, в яких читання нот з листа напрацьовано. При сольфеджуванні перевіряється точність інтонування, правильність ритмічних малюнків, тобто музично-теоретична основа твору, відбувається відсторонене від емоційної сторони розуміння хористами ладо-гармонійних, метро-ритмічних особливостей нового твору.

У хорах, де учасники невпевнено читають ноти з листа, або зовсім погано їх знають, неможливість сольфеджувати твір позбавляє хористів розуміння музичної композиції зсередини.

Хоровий твір обов’язково повинен бути виконаний усім хоровим колективом у плані музичного ознайомлення, або має бути проспіваний «з місця» (бажано 1-2 рази), хоча б навіть з технічними й виконавськими помилками. При читанні нот з листа хоровий колектив все ж отримує первинне уявлення про твір. Якщо це багатоголосся, твір можна розучувати по партіях. Це продуктивний метод роботи над ансамблем, строєм і дикцією кожної партії. Так керівник краще пізнає можливості співаків.

Вчити твір слід за заздалегідь наміченими частинами, причому розділити їх у відповідності з будовою музичної мови і літературного тексту, щоб була певна завершеність.

Перейти від однієї частини до іншої можна лише тоді, коли попередня частина засвоєна. Якщо партія важка, розучування пісні слід продовжувати, але для закріплення до складного місця слід повернутися після ознайомлення з усім твором.

Процес розучування й роботи над художньо-технічною стороною виконання складний, він вимагає від керівника великого досвіду, знань і вміння. Висновок: спочатку розбір твору по партіях, потім робота над подоланням технічних труднощів і художня обробка твору. Павло Муравський зазначав: «Найголовніше – зробити окремо кожну партію, аж до нюансів. І той хормейстер, хто вміє працювати з хоровою партією».

Під час розбору хорового твору не можна відкидати ідейно-художню сторону. Досвідчений керівник в такий момент знайде спосіб привнести художність у технічну фразу, хоча б у малих дозах. Це виражається в яскравих образних порівняннях і зіставленнях, крім того ці образи можуть і не відноситися безпосередньо до ідейно-художнього образу даного твору. Це закономірно і необхідно. Щось подібне відбувається і в останній, художній, період роботи над твором, коли увага зосереджена на художній стороні виконання. Тут діє зворотній взаємозв’язок: у процес художньої обробки хорового твору вкрадаються й чисто технічні прийоми – це теж необхідно й закономірно.

Таким чином, можна стверджувати, що процес роботи над твором з хором не можна суворо обмежувати фазами з чітко окресленим колом технічних, або художніх завдань. Це буде формальним підходом, і може прийматися лише як схема, дотримуючись якої керівник у міру свого досвіду, вміння та здібностей застосує ті чи інші методи роботи.

В) Принципи підбору репертуару

Принципи підбору репертуаруЩоб правильно підібрати репертуар, диригент повинен пам’ятати про завдання, поставлені перед хором, і вибраний твір також повинен бути направлений на відпрацювання деяких навиків.

Репертуар повинен відповідати таким вимогам:

  1. бути високохудожнім;
  2. відповідати віковим та розумовим здібностям дітей;
  3. відповідати можливостям даного виконавського колективу;
  4. бути різноманітним за характером та змістом;
  5. мати послідовне ускладнення, тобто кожний твір має рухати хор вперед у придбанні тих чи інших навичок, або закріпленні їх.

На першому етапі брати складні й значні за обсягом твори не слід. Для дітей, які будуть співати, це може виявитися нерозв’язним завданням і обов’язково позначиться на продуктивності їх роботи, може спричинити втому, незацікавленість у справі, якою вони займаються, в деяких випадках навіть відчуження від хорового співу взагалі (залежно від характеру дитини). Але складні твори повинні входити в репертуар, їх слід брати з обережністю і з урахуванням всієї подальшої роботи. У той же час велика кількість легких творів повинна бути в репертуарі обмежена, так як легка програма не стимулює професійний ріст. Також він повинен бути цікавим хористам, це дає навіть деяке полегшення в роботі, так як діти будуть прагнути якомога краще працювати й прислухатися до кожного слова керівника.

Як було зазначено вище, твір має відповідати віковому рівню за тематикою. І якщо це не так, виконання, як правило, буває невдалим і викликає подив глядачів.

Твори репертуару повинні відрізнятися за стилістичною та жанровою спрямованістю. Успішний концертуючий хоровий колектив має в переліку виконуваних творів музику різних епох і композиторських шкіл:

  • хори старовинних майстрів (період до І. Баха);
  • хори композиторів-поліфоністів (включаючи І. Баха);
  • віденських класиків;
  • композиторів-романтиків;
  • представників сучасних зарубіжних композиторських шкіл;
  • духовна музика українських композиторів від М. Дилецького до А. Веделя;
  • українських композиторів 19-20 сторіччя;
  • сучасних вітчизняних авторів;
  • російських композиторів-класиків;
  • обробки вітчизняних народних пісень, виконані видатними диригентами та композиторами;
  • обробки народних пісень різних країн.

До репертуару повинно входити не менше 20 творів. Бажано, щоб не менше половини його складали твори a cappella. Вони добре розвивають слух та чистоту інтонування. Хорові студії, капели, хори дитячих музичних шкіл, що володіють хорошою вокально-хоровою виучкою, завжди можуть представити повну концертну програму з творів a cappella.

Хори молодшого дитячого віку мають у репертуарі одно- та двохголосні твори. На цьому початковому етапі й закладаються необхідні професійні навички: точне інтонування, ансамблеві навички, базові елементи вокальної техніки.

У репертуарі старшого хору – повний репертуарний спектр.

Народні пісні займають особливе місце в репертуарах хорів. Українські народні пісні вчать основам вокально-хорової професійної школи співу, для якої характерні широта дихання, вокально-інтонаційна стійкість, яскрава й виразна подача слів, задушевність, радість, сум, виражені через багатство нюансів вокальної мови. Пісні інших народів відкривають нам нові народні традиції, пізнання пісенної культури світу.

Українська та російська духовна музика, за словами відомого музикознавця Б. Доброхотова, «виробляла чудово рівне, м’яке й узгоджене звучання, надзвичайну чистоту ладу, виразне, глибоко осмислене інтонування, нарешті, глибоку, живу і в той же час точну динаміку». Духовні піснеспіви, побудовані на середніх звуках діапазону та виконувані без супроводу, виробляють у хористів виразно вокальний навик.

Виконання пісень у католицькому варіанті сприяє взаємопроникненню темперованого ладу інструменту й даного ладу людського голосу, який мимоволі пристосовується до механічної природи оркестру.

Основні типи вокально-хорових шкіл:

  • католицька – наближена до звучання інструменту;
  • православна – темброва, наповнена «живим» людським звучанням.

Вивчення західноєвропейської хорової музики впливає на тип співочого звуковидобування. Спів мовою оригіналу вимагає від хористів інших навичок та засобів художньої виразності.

Хоровий спів в естетичному вихованні дітей завжди має позитивне начало. Це зазначалося видатними діячами культури, філософами, мислителями всіх часів і країн. В Україні ідея первинності, тобто засадничої ролі хорового співу, полягає в самобутньому складі нашої музичної культури, переважно вокальної. Підтримання кращих вітчизняних традицій вокально-хорового виконавства завжди починалось зі шкільного навчання, так як саме в школах на самому ранньому освітньому рівні існує можливість цілеспрямованого вокально-хорового виховання дітей з одночасним вирішенням завдань музично-естетичного розвитку.

Розуміння методології репетиційно-виконавського процесу з хором базується насамперед на досконалому вивченні хорознавчих проблем, на усвідомленому застосуванні непорушних методів хорової роботи. Класифікація прийомів роботи з хором в цьому сенсі не випадкова. Кожний момент репетиційної роботи, чи то знайомство з твором, чи його художня обробка, має власне місце в послідовності дій диригента. Зсув моментів репетиційного ходу виучування репертуару ставить у залежність від непродуманих рішень музично-виховний процес, який, безумовно, важливий в естетичному розвитку дітей.

Методичні принципи в роботі хорової капели «Дзвіночок» мають специфіку. Головне полягає в тому, що необхідно враховувати вік дітей, їх інтереси. Чуйність душі дитини настільки безпосередня і непередбачувана, що виходити на репетицію з дитячим хором, маючи якісь «готові рецепти», просто немислимо. Мабуть, більше ніж з дорослими співаками, з дитячою аудиторією хормейстеру слід працювати з більшою віддачею, з розумінням психологічних, фізичних особливостей дітей, бути їм вчителем, вихователем і просто другом одночасно. Надзвичайно складно диригентові знайти таку форму спілкування з дітьми, при якій виконувалися б професійно-технологічні, тобто вокально-хорові завдання, постійно будувався фундамент подальшої роботи, підтримувався інтерес дітей, на репетиціях існував би особливий емоційний тонус, згідно художнім завданням. Радість дитячої творчості унікальна і неповторна по своїй суті.

Хорове мистецтво як засіб виховання у дитячому та юнацькому середовищі має важливе значення. Хоровий спів як фактор виховує, піднімає рівень усіх знань дітей, формує естетичний смак. На відміну від дорослих, навчених життєвим досвідом, що сприймають мистецтво не тільки емоційно, але й на основі свого життєвого досвіду, діти з самих ранніх років входять у світ мистецтва, вбираючи естетичні враження одночасно зі сприйняттям навколишнього світу. Діти, що співають в хорошому хорі, де ставляться певні художньо-виконавські завдання, виконують їх паралельно з виконанням нехай маленьких, але для них дуже важливих, «дитячих» життєвих завдань. Яка ж величезна відповідальність лягає на педагога-музиканта, на керівника дитячого хору, якому довірено музичне просвітництво дітей, а отже і виховання маленької людини – майбутнього повноправного громадянина своєї країни!

Прямий обов’язок керівника дитячого хору так удосконалити методи роботи з хоровим колективом, щоб вони служили не тільки цілям музично-освітнім, а й виховним у самому широкому сенсі слова.

Хоровий спів – мистецтво масове, воно передбачає головне – колективне виконання художніх творів. А це означає, що почуття, ідеї, закладені в словах і музиці, виражаються не однією людиною, а масою людей.

Усвідомлення дітьми того, що коли вони співають разом, дружно, то виходить добре й красиво; усвідомлення кожним з них того, що він бере участь у цьому виконанні, і що пісня, проспівана хором, звучить виразніше і яскравіше, ніж якби він заспівав її один, – ця сила колективного виконання має на юних співаків колосальний вплив.

хор мальчиков /  детский хор / boys choir ukraine / Ukrainian Boys Choir